Соціально-педагогічн ...

Презентація

Лекція 1: Історичні корені та сучасний стан сирітства в Україні

1. Науковий інтерес вітчизняних дослідників до проблеми сирітства
Науковий інтерес вітчизняних дослідників до проблеми сирітства за часовими межами збігається зі значним поширенням цього явища, що виникало в Україні в кризові періоди – після громадянської війни і революції 1917 р., після Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. та після розпаду СРСР у 1991 р. Останню хвилю інтересу до цієї проблеми можна пояснити не лише збільшенням кількості бездоглядних дітей, але й низькою ефективністю діючої системи державного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених піклування батьків. До початку ХХ ст. в Україні не існувало соціального явища масової безпритульності. Проблеми окремих дітей-сиріт, незаконнонароджених дітей тощо вирішувалися в межах сільської громади (якщо дитина належала до неї) або в системі спеціалізованих закладів (якщо дитина перебувала в місті). Оскільки до ХХ ст. сирітство існувало як поодинокі випадки, інтересу з боку психолого-педагогічної науки воно не викликало.

2. Поява богаділень – благодійних закритих закладів для догляду позашлюбних дітей і сиріт за часів середньовіччя
У середньовічній Європі догляд за дітьми, які залишилися без опіки, часто здійснювався церковними структурами. У цей період саме Церква стала головним соціальним інститутом, що опікувався знедоленими дітьми: монастирі й парафіяльні школи виконували функцію прихистків для дітей без батьків. Iснуючі в сучасному суспільстві погляди на необхідність надання допомоги сиротам і на існуючу заборону дітовбивства прийшли разом з християнськими ідеями. Саме християнство проголосило культ милосердя та доброчинності для заможних і культ жебрацтва для бідних та знездолених («блаженство» бідних та убогих), що викликало хвилю безпритульності у часи середньовіччя, коли навіть здорових людей і дітей калічили, продавали з метою заробітку. Проте вже за часів середньовіччя стали з’являтися і поширюватися богадільні – благодійні закриті заклади для догляду позашлюбних дітей і сиріт. Поступово церква взяла на себе турботу про дітей, які мали бідних батьків, а також про сиріт. Вона стала центром гуманістичних ідей: допомагаючи сиротам і бідним, заклала основу для пізнішої соціальної політики захисту дітей.

3. Античні та західноєвропейські ідеї навчання і виховання дітей-сиріт у школах при церквах і монастирях
У античному світі (Греція, Рим) існували ідеї опіки над дітьми: наприклад, у Римі вже в IV–V ст. н. е. створювались перші заклади для дітей без батьків.
У середньовічній Західній Європі церква взяла на себе завдання не лише догляду, а й освіти дітей-сиріт. Школи при монастирях і кафедральні школи давали знання дітям, які не мали родинного оточення, готуючи їх до майбутньої праці в церкві або суспільстві.
На території Київської Русі та пізнішої України такі ідеї адаптувалися: саме в церковних школах навчали грамоти й вихованню дітей, які не мали підтримки в сім’ї — це був один із ранніх способів соціальної підтримки знедолених дітей.

4. За часів царювання Петра І — державна політика щодо безпритульних дітей
За правління Петра І в Російській імперії почали формувати державну політику щодо безпритульних дітей, яка охоплювала і українські землі. У 1706 р. з’явилися будинки для підкидьків бо для ганебно народжених дітей — державні заклади, куди могли потрапити діти, залишені батьками. 
У другій половині XVIII ст. центральна влада імперії розвивала державні дитячі приюти (притулки) у таких великих містах, як Санкт-Петербург і Москва. Для організації їх дуже багато зробив В. Одоєвський. Ці заклади мали на меті не тільки прихисток, але й виховання дітей і їхню підготовку до майбутньої професійної діяльності. 
В Україні в цей період діти-сироти, яких не всиновлювали, переважно передавалися у приюти чи школи при церковних закладах. Часто вони ставали прислугами, що мало мало відрізнялося від кріпацтва. 

5. Поява основних форм опіки — індивідуальної та громадської — у період виникнення феодальної власності
З виникненням феодальної власності і розширенням соціальної ієрархії суспільства посилився розрив між заможними й бідними. Це призвело до того, що сім’ї, які не могли забезпечити своїх дітей, віддавали їх під опіку більш заможним господарствам або громадським благодійним структурам. 
Суспільство і держава, розвиваючись, розробляли різноманітні механізми захисту себе від маргінальних прошарків, аби утримати соціальну рівновагу та стабільність. Відомо, що в стародавніх суспільствах всіх, хто були «баластом», нездатним прогодувати себе, знищували. 
Навіть в античному світі, де людину проголошували винятковим створінням, Аристотель вважав справедливим і розумним закон, який забороняв годувати дитину-каліку, а Сенека – за необхідне топити слабких дітей та калік. Існує безліч різних поглядів на проблему сирітства, починаючи з глибокої давнини, на право батьків дарувати життя своїй дитині, причини, що викликали еволюцію цих поглядів.
Поступово сформувалися дві базові форми опіки:
Індивідуальна опіка — піклування окремих родин над дітьми без батьків;
Громадська опіка — реалізовувалася через церкву, монастирі або спільноти, які створювали притулки та школи для дітей-сиріт.
Ці форми стали передвісниками сучасних моделей сімейної опіки (усиновлення, опікунство, патронат) та громадських форм допомоги (фонди, НГО тощо).

6.Київська Русь — піклування про знедолених дітей

Турбота про сиріт, бідних, хворих людей – традиційна риса українського характеру і вважається проявом гуманізму, дією, що освячується Богом. На території Київської Русі, яка існувала з кінця X ст., християнські ідеї милосердя й доброчинності сприяли розвитку опіки над дітьми, які не мали сімейної підтримки.
При церквах і монастирях діяли школи, де могли виховуватися такі діти: вони отримували базову освіту та духовне виховання. Це був ранній приклад інституалізованої соціальної допомоги. Вони були спочатку козачками, а потім панськими прислугами, які мало чим відрізнялися від звичайних кріпаків. Існували ще притулки, в яких тимчасово могли перебувати діти, які загубилися або яких вимушено залишили батьки. 
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. були створені сільськогосподарські та церковноприходські притулки, де утримувалися сироти, напівсироти і діти від 3 до 10 років найбіднішого населення. У цей же період у великих містах імперії, зокрема в Києві, Харкові, Одесі, виникли філантропічні (благодійні) товариства і союзи, які створювали ясла-притулки для бездоглядних дітей. Але через нестабільне фінансування, організаційну недосконалість, відсутність професіоналів-доглядачів і вихователів ця благодійна діяльність не могла істотно зменшити смертність дітей раннього віку.
Опіка про знедолених дітей тоді вважалася проявом гуманізму та обов’язком громади — традицією, яка пізніше стала важливою частиною української соціальної культури. 

7. Соціальне сирітство: причини виникнення та існування в українському суспільстві. Основні причини соціального сирітства
 Поняття соціального сирітства
Соціальне сирітство — це стан, коли діти фактично залишаються без батьківського піклування через труднощі сім’ї (безробіття, наркозалежність, алкоголізм, виїзд батьків за кордон тощо), хоча батьки живі. 
Уперше дитяча безпритульність в Україні набула масовості в 1920-х рр. ХХ ст. Громадянську війну та іноземну військову інтервенцію змінили такі, не менш небезпечні й тяжкі явища, як засуха 1921 р. та неврожай 1922–24 рр., що посіяли голод, безробіття, зростання дитячої безпритульності та злочинності. Яскравим представником педагогічної науки, яка опікувалася знедоленими дітьми, у той час був Й. Песталоцці. Пізніше, в періоди Першої та Другої світових війн, явище сирітства набуло широких, катастрофічних для окремих держав розмірів. Як наслідок, були створені спеціалізовані заклади для дітей, які перебували без опіки батьків. Значного успіху та суспільної значущості набув досвід виховання безпритульних дітей А. Макаренка, В. Сороки-Росинського, Я. Корчака. Результати організованої ними виховної діяльності набули поширення серед сучасників, постійно вивчаються і досліджуються з метою модернізації, апробування, запозичення та втілення в сучасний виховний процес.
Сучасні дослідження показують, що частина дітей у дитячих будинках становлять саме соціальні сироти, а не діти, чиї батьки померли.

Основні причини соціального сирітства:
1.Економічні труднощі та бідність сімей: низький рівень доходу, безробіття, нездатність забезпечити дітей. 
2.Трудова міграція (заробітчанство): виїзд батьків на роботу за кордон залишає дітей без постійного догляду. 
3.Алкоголізм та наркозалежність: руйнують сімейну структуру та здатність батьків піклуватися про дітей. 
4.Складні життєві обставини та внутрішні фактори сім’ї: розлучення, насильство в сім’ї, психологічні проблеми. 
Сучасний стан сирітства в Україні
Станом на 2024 р., в Україні зареєстровано приблизно 62 тисячі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Цифри дещо змінилися внаслідок війни та демографічних процесів. 
Значна частка — це соціальні сироти, діти, які фактично не мають батьківського догляду через соціальні проблеми сім’ї, а не через смерть батьків.
Держава та громадські організації працюють над тим, щоб розв’язувати проблему через усиновлення, патронатні сім’ї, сімейні форми виховання та профілактику сирітства. 
 Висновок
Історія сирітства в Україні має глибокі корені — від церковних богаділень і середньовічних шкіл до сучасних суспільних і державних інститутів. Зміни в соціально-економічних умовах, війни, демографічні виклики стимулюють актуальність теми наукових досліджень і практичних рішень сьогодні.