Л2. Детермінанти сирітства
1. Соціальне сирітство: обґрунтування причин виникнення та існування в українському суспільстві.
Соціальне сирітство – відносно новий феномен у житті українського соціуму. Поява цього явища засвідчує про кризу інституту сім’ї, нездатність її протистояти соціально-економічним і політичним перетворенням. Соціальні сироти – це особлива соціально-демографічна група дітей, які мають родину, але залишились без піклування батьків за соціально-економічними, психологопедагогічними та іншими причинами. Основна проблема полягає в такому: незважаючи на успішне вирішення багатьох суспільних завдань, розширення меж реалізації людських можливостей, масштаби соціального сирітства не зменшуються, а зростають, а саме воно набуває нового вигляду та різноманітних форм. Визначення шляхів вирішення зазначеної проблеми є основною задачею сучасної молодіжної політик в Україні. Проблема сирітства є предметом міждисциплінарних досліджень.
Інфографіка з засобів масової інформації (24 канал; 2018 рік):
За офіційними даними, станом на 2025 рік в Україні налічується понад 61 500 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, з яких понад 55 000 вже знайшли тимчасовий прихисток у сімейних формах виховання. Таким чином 9 з 10 дітей перебувають у сімейних формах виховання. На перший погляд, цифра може здаватися обнадійливою, адже більшість дітей не залишилися за стінами інтернатів. Та варто придивитися уважніше, щоб зрозуміти масштаби проблеми, оскільки понад 14 000 хлопчиків і дівчаток все ще чекають на усиновлення, і для багатьох із них цей «очікувальний зал дитинства» триває роками.
Щонайменше 15 тисяч дітей можуть бути усиновленими. Зокрема це діти з будинків сімейного типу, прийомних родин і патронату.
Натомість 2407 родин готові усиновити дітей. Кількість охочих суттєво зросла у порівнянні з минулим роком. У 2024 році таких було 1897 сімей. За 2025 рік уже всиновили 290 дітей-сиріт. Усіма усиновлювачами стали українці.
Найбільше у 2025 усиновили дітей віком 3-5 років (85 діток), 6-10 років (78 діток) та 1-2 роки (52 дитини). Найменше усиновлюють підлітків у віці 11-17 років — до родин потрапили 40 дітей з початку року. Шестеро з 290 усиновлених — діти з інвалідністю.
Лідерами за усиновленнями є Дніпропетровська, Київська, Закарпатська, Житомирська та Одеська області.
Источник: https://fact-news.com.ua/siritstvo-v-ukraini-sistemni-problemi-ta-rol-derzhavnoi-opiki
2. Основні причини виникнення явища соціального сирітства
Згідно соціологічного опитування основні причини поширення сирітства (2014 р):
Джерело: Kovalenko, O.O. (2014), ―Social orphanhood as a sociocultural phenomenon‖, Dissertation for Cand. Sc. (Sociol.), 22.00.03, National Academy of Sciences of Ukraine, Institute of Sociology, Kyiv, Ukraine, 212 p.
Досліджуючи термін „соціальні сироти”, деякі науковці (М. Воронцова, Т. Дубровська, В. Макаров, М. Галагузова, Л. Мардахаєв, І. Тернова, Н. Грачова), відносять до них наступні групи (категорії) дітей:
1. „Відмовні” (діти, від яких відмовилися батьки) – це неповнолітні, що залишилися без піклування батьків згідно із заявою матері або обох батьків про відмову, завіреною головним лікарем чи юристом медичного закладу (пологового будинку, лікарні, дома малюка);
2. Підкидьки – діти, що залишилися без піклування батьків і направлені до державного закладу правоохоронними органами у відповідності із актом про підкинення;
3. Відібрані діти – неповнолітні, права батьків яких обмежені судом (примусове відібрання), у тому числі й через незалежні від батьків причини (хронічні захворювання психічного характеру та ін.). Даний статус дитина може отримати за рішенням суду про позбавлення батьків їх прав або про визнання батьків недієздатними (з обмеженою дієздатністю);
4. Підопічні – діти, які залишилися без батьківського піклування, передані судом під опіку до 14 років або піклування до 18 років громадянам;
5. Прийомні діти – неповнолітні, які залишилися без піклування батьків та прийняті до нової родини або у сімейний колектив;
6. Бездоглядні – діти, контроль за якими відсутній внаслідок невиконання або несумлінного виконання обов’язків щодо їх виховання, навчання чи утримання з боку батьків або законних представників, посадових осіб; Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка № 19 (254), Ч. ІІ, 2012 165
7. Безпритульні – неповнолітні, які не мають батьківського чи державного піклування, постійного місця проживання, відповідних віку позитивних занять; позбавлені необхідного догляду, виховання, які не отримують систематичного навчання;
8. Діти „групи ризику” – неповнолітні, які в силу різних причин (біологічної, соціальної, генетичної властивості) соціально дезадаптовані та схильні до девіантної поведінки;
9. Діти вулиць: неповнолітні, які періодично йдуть із сім’ї на короткий термін і повертаються додому; діти, які покинули родину, але знаходяться на вулиці досить невеликий час (від декількох тижнів до півроку); діти, що живуть на вулиці порівняно тривалий час (рік і більше); вихованці сирітських закладів, позбавлені батьківського піклування; діти, які ночують вдома, але їх вихованням займаються ті люди, які оточують їх на вулиці.
Таким чином, відповідно до існуючих уявлень суспільства соціальні сироти – це діти, у яких батьки є живими, але не опікуються власними дітьми, не надають їм необхідної допомоги і підтримки, не виконують власних батьківських обов’язків, а часто й зловживають своїми батьківськими правами до такої міри, що залишати з ними дітей навіть небезпечно для нормального розвитку і виховання дитини, а іноді і для її здоров’я та життя. Тобто, соціальна сирота – це дитина, яка залишилася без батьківського піклування у зв’язку із складною життєвою ситуацією, пов’язаною із сімейним неблагополуччям (алкоголізмом і наркоманією батьків, їх антисоціальним способом життя, тяжкими психічними захворюваннями тощо).
Серед ключових причин соціального сирітства є:
· світові та соціальні потрясіння;
· міжнаціональні конфлікти і зростання чисельності біженців;
· економічна і політична нестабільність;
· погіршення матеріального становища населення, бідність та соціально-економічне розшарування суспільства;
· падіння моральних устоїв сім’ї, зниження стабільності шлюбу, збільшення позашлюбної народжуваності;
· педагогічна неспроможність родин;
· девіантна поведінка батьків;
· материнська смертність;
· урбанізація населення;
· послаблення релігійних традицій;
· алкоголізм і наркоманія;
· недосконалість системи освіти й виховання;
· неоднозначний вплив ЗМІ, масової культури на субкультуру молодого покоління, пропаганда форм та цінностей, що не відповідають соціальним ідеалам;
· недостатній розвиток служб допомоги дітям та захисту їх прав;
· крадіжка й експлуатація дітей;
недосконалість соціальної політики держави та інші.
Чинники дитячої бездоглядності першого, другого, третього, четвертого порядків.
Дитяча бездоглядність — це соціально небезпечне явище, що проявляється у відсутності належного догляду, контролю, виховання та захисту дитини з боку батьків або осіб, які їх замінюють, що негативно впливає на її розвиток, соціалізацію та безпеку.
Бездоглядність може бути:
- прихованою (дитина формально живе в сім’ї, але фактично позбавлена уваги);
- явною (дитина більшу частину часу проводить поза домом, на вулиці).
Ієрархія чинників дитячої бездоглядності
Чинники дитячої бездоглядності утворюють **ієрархічну систему**, у якій кожен наступний рівень зумовлений попереднім.
1.Чинники дитячої бездоглядності першого порядку
(макрорівень – глобальні та державні)
До чинників першого порядку належать базові, системоутворювальні процеси, що визначають умови життя суспільства загалом.
Основні групи чинників:
1. Соціально-економічні чинники
- економічні кризи та спад виробництва;
- безробіття та трудова міграція;
- бідність значної частини населення;
- соціальна нерівність.
Наслідок: зниження спроможності сім’ї забезпечувати базові потреби дитини.
2. Державна соціальна політика
- недостатній рівень соціального захисту сімей з дітьми;
- обмежений доступ до якісної освіти та соціальних послуг;
- неефективність системи профілактики соціального сирітства.
3. Політичні та воєнні чинники
- збройні конфлікти;
- внутрішньо переміщені особи;
- втрата житла, роботи, родинних зв’язків.
4. Культурно-ціннісні та глобалізаційні процеси
знецінення традицій сімейного виховання;
поширення споживацьких моделей поведінки;
вплив масової культури та цифрового середовища.
2. Чинники другого порядку
(інституційно-демографічний рівень)
Чинники другого порядку відображають здатність суспільних інститутів реагувати на виклики, зумовлені чинниками першого порядку.
1. Демографічні чинники
- зниження народжуваності;
- зростання кількості розлучень;
- збільшення неповних сімей;
- зростання смертності серед працездатного населення.
2. Стан системи охорони здоров’я
- обмежений доступ до медичних послуг;
- низький рівень психічного здоров’я населення;
- відсутність ранньої діагностики сімейних ризиків.
3. Освітні та соціальні інститути
- перевантаженість шкіл соціальними проблемами;
- нестача соціальних педагогів і психологів;
- формальний підхід до роботи з «проблемними» сім’ями.
Результат: дитина залишається без своєчасної допомоги з боку державних та громадських структур.
3.Чинники третього порядку
(мезорівень – сім’я та найближче соціальне оточення)
Це чинники, які безпосередньо впливають на повсякденне життя дитини.
1. Матеріальне становище сім’ї
- низький дохід;
- житлові проблеми;
- борги та фінансова нестабільність.
2. Соціальні та психологічні девіації в сім’ї
- алкоголізм або наркоманія батьків;
- домашнє насильство;
- кримінальна поведінка дорослих;
- емоційна холодність або байдужість.
3. Освітнє середовище
- конфліктний психологічний клімат у школі;
- булінг;
- відсутність індивідуального підходу до дитини;
- низький рівень взаємодії школи з родиною.
4. Чинники четвертого порядку
(мікрорівень – суб’єктивний досвід дитини)
До чинників четвертого порядку належать причини, які самі діти називають як визначальні у своєму житті.
Типові суб’єктивні чинники:
- відчуття непотрібності та самотності;
- нестача любові й підтримки;
- постійні конфлікти з батьками;
- страх, насильство, приниження;
- бажання свободи та втечі від проблем;
- негативний вплив однолітків або вулиці.
Саме на цьому рівні формується рішення дитини дистанціюватися від сім’ї, школи та соціальних норм.
Тож дитяча бездоглядність є результатом взаємодії чинників усіх чотирьох порядків.
Найбільш ефективна профілактика можлива лише за умови:
- державної соціальної підтримки;
- міжвідомчої взаємодії;
- раннього виявлення сімейних ризиків;
- врахування суб’єктивного голосу дитини.
Стисло:
Чинники дитячої бездоглядності першого, другого, третього, четвертого порядків, які у своїй сукупності складають певну ієрархію.
До чинників першого порядку (тобто першоосновних, таких, що зумовлюють інші) належать світові та державні тенденції соціальної та економічної політики, екології, культури.
Чинники другого порядку характеризують детерміновану попередніми умовами можливість різних інститутів суспільства забезпечити повноцінну життєдіяльність громадян; демографічну ситуацію в країні (кількість одружень, розлучень, народжень, смертей, тощо) і стан охорони здоров’я (рівень та якість медичного обслуговування населення тощо) ситуації в країні.
Матеріальне становище сім’ї, наявність у ній соціальних та психологічних девіацій, психологічний клімат школи та інші мезофактори соціалізації складають чинники третього порядку.
До чинників четвертого порядку пропонується віднести суб’єктивні причини, які виділяють самі діти, характеризуючи або описуючи власні умови життя.
Питання для самоконтролю
1. Чим відрізняються чинники першого та третього порядку?
2. Яку роль відіграє школа у запобіганні бездоглядності?
3. Чому суб’єктивні чинники є критично важливими?